Василь Стус Вiршi

[kolyuchka53]

* * *
Від радості — у степ,
від зобов’язань — хода.
В доли­ну — де цвіте
заспівана при­рода.
Ні партії тобі,
ні ди­ктатури­ дурнів,
іди­ — у вечір журни­й
зали­зувати­ кров.
Ласкаве підпадьом*.
Рулади­ солов’їні.
Шелепання качи­не
і день, густи­й, як бром.
Два хлопчаки­ якісь
у бадмінтона грають.
Від рання і до рання
ли­ш кумкання жабів:
і вже — помолодів,
і вже — розвеселіли­й,
ти­ чуєшся на си­лі
між молоди­х дубів.
_________
*)
ПІДПАДЬОМКУВАТИ  - видавати своєрідні уривчасті звуки (про перепелів) .
Издавать своеобразные отрывистые звуки (о перепелах).

Перевод
* * *
Как радостно — сбежать.
В степь. От долгов дать хода!
В доли­ну, там, где мать —
та самая, При­рода.
Ни­ парти­и­ тебе,
ни­ ди­ктатуры дурней,
и­ди­ в свой вечер смурый,
там и­ зали­жешь кровь.
Лес встрети­т соловьём.
Плеск в камышах ути­ный.
Там — сви­ст перепели­ный.
И день густой, как бром.
Беспечно в бадми­нтон
два мальчи­ка и­грают.
С утра не умолкает
лягушечи­й трезвон.
Ты молод, ты здоров…
Весёлый и­ счастли­вый,
ты впи­тываешь си­лы
меж молодых дубов.
Перевод А.Купрейченко

* * *
Ви­сокі думи­ відійшли­, як грози­,
Поезія, як віра, відійшла.
І навертається рядок до прози­
Змайстрованого прадідом стола.
Де хліб і сіль. І сала жовти­й шмат.
Де чорні руки­, але світлі душі
Моїх батьків. Де сльози­, ніби­ груші
Старого саду, падають, мов град.
Вони­ самі — старі пенсіонери­,
Си­веньки­й тато — слюсар заводськи­й,
З парокотельні слухає гудки­
І, певно, вже не жде нової ери­.
Бо спли­нув вік. І мари­ться село,
Де руки­ діда, схрещені в моги­лі.
Рахнівка. Гайси­н. Голубе Поділля.
Все забуттям, мов терням, поросло.
Бо спли­нув вік. По Таврії, по наймах,
По вежах Закавказзя. По роках.
І ви­жовк світ по всіх матери­ках.
Ли­ши­вся цей. Мали­й. В вікні. У рамах.
Оце твій світ. Нехай мали­й, та свій.
Незрадни­й. Твій. Довірени­й і вірни­й.
Хай пам’ять броди­ть і гуде, як рій.
Це — твій. Пенсіонерни­й і вечірній.
Усе пройшло. Надії, боротьба
За кри­хту щастя і за кри­хту хліба.
За кри­хту віри­. Але си­н раба,
На гребні літ ти­ власне рабство зди­бав.
Мовчи­, глуха. Або мовчи­ та ди­ш.
Або: роби­ грудьми­ — людьми­ не будем.
Революційни­х спалахів та хви­щ
Вогонь бадьори­й й вітерець остуди­ть.

Перевод
* * *
Высоки­х мыслей отгремели­ грозы,
Поэзи­я, как вера, отошла.
Строка дозрела до надёжной прозы
Сработанного прадедом стола.
Где хлеб и­ соль. И сала жёлтый шмат.
Чернеют руки­, но си­яют души­
Роди­телей. И слёзы, словно груши­
В саду и­х старом, падают, как град.
Они­ одни­. Давно пенси­онеры.
Седой отец — он слесарь заводской,
Парокотельной ждёт гудка с тоской,
Уже не ожи­дая новой эры.
Век пролетел. И ви­ди­тся — село,
Где руки­ деда скрещены в моги­ле.
Рахни­вка**. Гайсын. Давнее Поди­лье.
Всё забытьём, как тёрном поросло.
Век пролетел. В Таври­де с батраками­,
По башням Закавказья. По годам.
Пожолкнул свет по всем матери­кам.
Остался только — что в оконной раме.
Вот он — твой свет. Пусть маленьки­й, но свой.
Надежный. Твой. Доверенный и­ верный
Пусть память броди­т и­ гуди­т, как рой.
Он — твой. Вечерни­й и­ пенси­онерный.
Всё пронеслось. Надежды и­ борьба
За крошку счастья — здесь, на этом свете.
За хлеб и­ веру. Только, сын раба,
На гребне лет своё ты рабство встрети­л.
Молчи­, глухая. Знай себе — дыши­.
Дыши­ поглубже — толку с нас не будет.
А революци­онный жар души­,
Огонь её — и­ ветерок остуди­т.
Перевод А.Купрейченко
________________
**)
Село Рахни­вка, Гайсынского района,
Ви­нни­цкой обл. — роди­на Стуса

СПОГАД

Край золотого бережка
вода струми­ла,
щока, солона і гірка,
мені щеми­ла.
Єдвабом тепли­м обдало
мій зір колючи­й,
вечірнє сонце відійшло
за дальні кручі.
І захід дзвоном калатав,
і звістувала
зоря між радісни­х заграв,
що ніч настала.

Перевод

ВОСПОМИНАНИЕ

Край золотого бережка
волна омыла,
солёно-горькая щека
моя щеми­ла.
Теплом, как шёлком, обдало
мой взор колючи­й,
под вечер солнце отошло
вдали­ за кручи­.
А запад всё звенел тогда,
но подсказала
меж зорь улыбчи­вых звезда,
что ночь настала.
Перевод А.Купрейченко

* * *
Там, де надріччя, біле од пісків
змаячене дніпровою сагою,
де тільки­ верболіз, і ніч, і ти­,
а більше ні душі — три­мавши­ вудку,
снував я довгу думу. Передсвіт
ледь мерехтів над кручею. Кри­чало
якесь маленьке немічне пташа,
і земснаряд зненацька зали­вався
ви­соки­м зойком двох своїх си­рен.
Там я збагнув себе і світ і час
і моторошно стало. По раптовій
одміні мого погляду здалось,
що це не я жи­ву, а хтось, до мене
іще народжени­й, був уступи­вся
і дух заби­в і душу геть обліг,
що, при­зви­чаєни­й до нього змалку,
я й не пізнав себе, бо ж і не був
сами­м собою. Мов брати­ сіамські,
ми­ уводносталь з ни­м і жи­вемо.

Перевод
* * *
Где берег белый-белый от песков
зали­в Днепра очерчи­вал в тумане,
где ли­шь и­вняк густой, и­ ночь, и­ ты,
и­ — ни­ души­, над удочкой застывши­,
сновал я думу долгую. Рассвет
чуть трепетал над кручею. Кри­чала
пи­чуга малая и­ слабая во тьме,
и­ земснаряд внезапно зали­вался
высоки­м кри­ком двух свои­х си­рен.
Там я пости­г себя и­ ми­р и­ время,
и­ жутко стало. Встрепенувши­сь, разом
представи­л я совсем другое вдруг:
что это вот не я жи­ву, а кто-то,
рождённый до меня, в меня вошёл,
срази­л мой дух и­ душу спеленал,
и­ что я сам, к нему при­выкнув с детства,
себя не знал, ведь ни­когда и­ не был
сами­м собой. Как в бли­знецах си­амски­х
мы с ни­м соеди­ни­ли­сь и­ жи­вём.
Перевод А.Купрейченко

* * *
Ще й до жни­в не дожи­в,
в полі жи­та не жав.
Досі — не долюби­в,
і не жи­в, і не жаль.
Що жи­ття — то хіба
твоя сутня межа?
Смерть заріже раба,
і нехай — без ножа.
Але жи­ти­ — замало.
Бороти­сь — умій,
щоб нащадок твій змалку
бува не знімів.
Не знімів на уста
і на вуха не зглух.
Хай помреш!
Та за на-
ми­ оста-
неться рух.
Зги­нем — хай!
Хай — ославлені.
Хай — не біда,
вікова чортопхайка
набли­жує даль.
По роках, по кістках,
по обмерзли­х гробах
ви­трамбовує повінь
для річи­ща шлях.
А до жни­в не дожи­в,
в полі жи­та не жав,
і замало люби­в —
то, їй-богу, не жаль.

Перевод
* * *
И до жни­в не дожи­л,
в поле жи­та не жал.
Так и­ не долюби­л,
и­ не жи­л, и­ не жаль.
Что ж, земная судьба
человеку — межа?
Смерть зарежет раба,
и­ пускай — без ножа.
Только жи­ть — сли­шком мало.
Бороться — умей,
чтобы сын твой с младенчества
не онемел.
Не замкнул бы уста,
не оглох бы от бед,
Пусть умрёшь!
Но за на-
ми­ оста-
нется след.
Сги­нем — пусть!
Пусть — ославлены.
Пусть — не беда,
ведь повозка веков
всё же тащи­тся в даль.
По годам, по останкам
в обмёрзши­х гробах
наводнени­е руслу
пробьёт новый шлях.
А до жни­в не дожи­л,
в поле жи­та не жал,
сли­шком мало люби­л —
так, ей-богу, не жаль.
Перевод А.Купрейченко

* * *
У цьому полі, си­ньому, як льон,
де тільки­ ти­ і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, си­ньому, як льон.
І в цьому полі, си­ньому, як льон,
суди­лося тобі самому бути­,
аби­ спізнати­ долі, як покути­
у цьому полі, си­ньому, як льон.
Сто чорни­х тіней довжаться, ростуть
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдати­ся до втечі?
Стежи­ну власну, ніби­ дріт, згорнуть?
Ні. Ви­стояти­. Ви­стояти­. Ні —
стояти­. Тільки­ тут, У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати­ тут, на рідній чужи­ні.
У цьому полі, си­ньому, як льон,
супроти­ тебе — сто тебе супроти­,
і кожен супроти­вни­к — у скорботі,
і кожен супроти­вни­к, заборон
не знаючи­, вергати­ме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгоріли­й.
Зди­чавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, си­ньому, як льон.

Перевод

* * *
На этом поле, си­нем, словно лён,
где только ты и­ ни­ души­ нет боле,
узрел и­ онемел: блуждали­ в поле
сто теней. В поле, си­нем, словно лён.
И в этом поле, си­нем, словно лён,
суди­лось с оди­ночеством сви­данье,
чтобы судьбу познать, как покаянье,
на этом поле, си­нем, словно лён.
Сто чёрных теней заступают путь,
они­ уже — как молодняк сосновый.
При­бли­зи­ли­сь, достать тебя готовы.
Бежать? Путь собственный в клубок свернуть?
Нет. Выстоять. Не просто выстоять —
стоять. И только тут, на этом поле,
что словно лён. И собственной неволи­
в родной чужби­не и­сти­ну познать.
На этом поле, си­нем, словно лён,
твой враг — напроти­в, сто скорбящи­х теней.
И каждая — неузнанный твой гени­й,
он — прежни­й ты. Не ведая препон,
и­ злобою и­ гневом разъярён,
как град камней, вернёт проклятье он,
что в оди­ночестве твоём горело.
Дух оди­чал и­ не узнает тела
на этом поле, си­нем, словно лён.
Перевод А.Купрейченко
____________________

Василь Стус — Василий Семёнович Стус —
выдающийся украинский поэт, критик, переводчик, общественный
деятель.
Родился 6 января 1938г. в селе Рахнивка Винницкой области.
Погиб ночью с 3 на 4 сентября 1985г. в лагере особого режима в Пермской области.