це ще не кінець

[kolyuchka53]

* * *
А потім вони виростають: діти з очима дорослих.
Зайд пізнають по вимові, як зілля – за пахом.
Вистригають наголо чуби свої дикорослі
(заокруглюють голови), ловлять родимки страху.
Наука кохання й смерти не йде до лісу.
Черпають натхнення з подвійного дна надії.
Приводять на світ дітей одного тісного замісу,
котрим до колиски співається, що з вами вдію?
Кожен наступний рік додає їм по сантиметру.
Звільнена кров у жилах вурдиться і скипає.
Спочатку житимуть вічно, тоді поховають мертвих,
змучаться бути дітьми і – дійсно – повиростають.


* * *

Робота любові – чекати.
Не тому, що все інше для неї – це хобі.
А тому, що ніхто, крім любові,
не зробить цього професійно.

Так, вона на це вчилась:
у неї інтернатура і кандидатська
з чекання.
І стаж – довший, ніж деякі язики.

Триста разів їй казали,
що чеканням на хліб не заробиш,
що є ліпші оферти
і час плюнути і повісити резюме
де-небудь на work.ua.

А не чекати наосліп, напам'ять,
завченим рухом і третім оком.
Чекати швидко й повільно:
25 кадром у фільмі,
25 годиною в добі.
Чекати, переходячи всі межі
людяності.
Чекати, не вірячи власним очам.

Тож коли гасне світло поволі
і ми один за одним виходимо
кожен з іншого кіножиття
"Почекайте, – виводить вона на тачскріні, –
почекайте, це ще не кінець".

Ірина Старовойт, «Гронінгентський рукопис»
Видавництво Старого Лева
Про збiрку