Моё, из архива
* * *

Неначе напiвсонна — доладу не збудили
Блукаю межi люди, тиняюсь, мов сновида.
Прокинутись — несила, заснути — не дають;
Iду, мов саван, бiла. А поряд ще iдуть...

Напружуюсь щосили, щоб не заплющить очi,
I вiдчуваю: тiло вже слухатись не хоче!
А втомлене, байдуже — одну плекає мрiю:
Лягти б, хоч у калюжу, стулити щiльно вiї...

Хай тихо-тихо буде, i щоб нiяких "треба",
I щоб — нiхто, нiкуди, а тiльки — клаптик неба...
Нерухомо лежати, нiчим не пiклуватись,
Забути все, заснути, — та вже й не прокидатись.
Т.Л. 1982